"Впоравшись із лінню та слабкістю — починаєш себе поважати": чому спорт важливий для ветеранів та ветеранок
Повернення з війни — у кожного своє. Хтось може швидко повернутися до звичного життя, комусь треба час, аби звикнути до нових умов та стрімких змін.
Та яким би не було повернення — спорт допомагає полегшити цей шлях, бо повертає силу, впевненість і відчуття, що ти знову керуєш своїм життям. А також є одним із основних інструментів реабілітації та відновлення після хвороб, травм, поранень, довгої служби.
Так, одним Захисникам чи Захисницям стане в пригоді адаптивний спорт — тренування, які допомагають залишатися активними у житті й спільноті, попри отримані травми.
Або спорт ветеранів війни — цілий напрям, що гуртує ветеранів, ветеранок, їхні родини та стає простором підтримки та єднання спільноти, можливістю тренуватися професійно та навіть змагатися у всеукраїнських та міжнародних змаганнях.
У статті ми зібрали історії тих, хто через спорт — адаптивний чи ветеранський — зміг відновитися, знайти новий сенс та додаткову опору. А також розповімо, як приєднатися до таких можливостей.
Що це таке адаптивний спорт і як він може допомогти ветеранам?
Після повернення до цивільного життя настає етап, коли ветерану чи ветеранці треба налагоджувати нову рутину, брати відповідальність за свій фізичний та емоційний стан. І це ідеальний час, аби знову, вперше чи по-новому інтегрувати спорт у своє життя.
"Важливо розуміти, що людина, яка мала травму або ж просто тривалий час служила війську і має «стандартний набір» військового (проблеми зі спиною, наслідки контузій тощо), для того, аби далі жити якісно, має рухатися значно більше, ніж це було до служби", — каже Тарас Ковалик, керівник ветеранського відділу фонду "Повернись живим".
Тарас — сам ветеран. У 2014 році під час звільнення міста Щастя Луганської області отримав кульове поранення.
"Як людина з інвалідністю уже добре засвоїв, якщо я не тренуюся в залі, не займаюся спортом — стаю клієнтом лікарні та маю системно лікуватися, — ділиться ветеран. — Щоб цього не відбувалося, повинен займатися спортом регулярно. Тому пропагую, щоб ми, ветерани, більше рухалися і шукали, що нам підійде найкраще серед різних видів адаптивного спорту і не тільки".
Адаптивний спорт — це діяльність спортивних закладів та організацій, що забезпечує умови для комфортної участі людей з інвалідністю чи обмеженням повсякденного функціонування до активних занять спортом, як в індивідуальному, так і в командному форматі.
Керівник ветеранського відділу фонду "Повернись живим" Тарас Ковалик розповідає про можливості хендбайку. Фото: Центр Ініціатив ПЖ
Практично будь-який вид спорту може бути адаптований під конкретну групу людей, залежно від їхніх можливостей: наприклад, ручний волейбол чи баскетбол на кріслах колісних, ручний велоспорт, веслування на тренажерах, легка атлетика та регбі на візках, бочча тощо.
Адаптивний спорт дає можливість ветеранам та ветеранкам з інвалідністю не лише системно зміцнювати своє тіло, але й допомагає знайти спільноту зі схожими інтересами та місце, де можна реалізовувати свої амбіції.
Адаптивна стрільба з лука. Фото з сайту Центр Ініціатив ПЖ, автор Тім Пушкарук
Далі ділимося історіями українських військовослужбовців, яким спорт допоміг фізично та морально оговтатись після важких поранень.
Ольга "Висота": спорт допоміг повернутися у стрій і піднятись на Кіліманджаро
До лютого 2022 року майстриня спорту з важкої атлетики Ольга Єгорова з Дніпропетровщини працювала тренеркою.
У перший день повномасштабного вторгнення дівчина вступила до тероборони Київщини. Тоді вперше за багато років спорт повністю зник з її життя.
"Виходити на пробіжку чи розминку між чергуваннями можна було, але я не уявляла собі це, коли все навколо виглядало, наче апокаліпсис. Відчувала, як день за днем втрачаю зв’язок зі своїм тілом", — пригадує Ольга.
Лише за кілька місяців, коли Київщину звільнили, жінка дозволила собі виходити на короткі тренування. Водночас постало питання про її подальший шлях, адже добровольчі батальйони почали розформовувати та інтегрувати до складу Збройних Сил України.
"З тренуваннями я повернула контроль над своїм тілом. У мене був бойовий настрій і відчуття великої сили всередині. І я подала документи на оформлення в ЗСУ", — розповідає Ольга.
Жінка долучилась до лав Surma Team, де отримала позивний "Висота".
Військовослужбовиця Surma Team Ольга "Висота" Єгорова. Фото Ольги
У 2023 році військовослужбовиця була поранена під час бойового виходу. Осколок ворожого снаряду поцілив їй у живіт. Ольга перенесла кілька операцій, та найважчим випробуванням для неї став вимушений лежачий режим.
"Я не могла прийняти той факт, що якийсь час не зможу рухатись. Розумію тих, хто почувається у лікарні, як у пастці. В тебе там замкнене коло можливостей: лежати, їсти, перевертатись — і все. Якщо ти тижнями мусиш просто лежати, легко можна загнати себе в таку психологічну яму, відчуття якої прибиває ще сильніше, ніж фізичні наслідки поранення, — розповідає "Висота". — Мене відпустило, коли вперше приїхали побратими: розповідали про свої успіхи, поразки. І в моїй голові знову з’явилось ще щось, крім болю та самозакопування. Я відчула, що моє життя — в моїх руках".
Ольга відновила легкі тренування, ще коли рана на животі повністю не затягнулась. А після реабілітації одразу повернулась на службу.
Наприкінці 2024 року "Висота" отримала запрошення приєднатися до групи українських військових з протезами ніг, які мали здійснити сходження на найвищу гору Африки — Кіліманджаро. Експедицію організовували в межах медійного проєкту "Друге дихання".
До старту залишалося 4 місяці, тож Ольга готувалась до сходження у перервах між бойовими виїздами.
1 лютого 2025 року Ольга разом з чотирма діючими військовими та ветеранами з протезом нижньої кінцівки піднялася на найвищу вершину Африки та встановила там прапор України.
